Охайність розуму - Страница 7

Відкритість сама по собі ні погана, ні хороша. Комусь на сором, комусь на гордість.

Так іде справа з уявним синдромом.

У техніці потрібно ще відкрити цю відкритість.

Поки йде благополучно. І на цьому етапі довів (собі), що можлива змістовна телепатія, слова могли б передаватися побуквено, своєрідною азбукою Морзе, а образи — кольоровими точками, на зразок телебачення.

Могли б! Але чи передаються?

І якщо передаються, то як: електромагнітними хвилями чи невідомою енергією?

Як відкрити невідоме і як його посилити?

А, може, підсилювати не невідоме, а явне: чутливість слухових і зорових нервів?»

В одній із стінних шаф знайшлася старенька друкарська машинка, мабуть, та сама, що згадувалася в записках. Стукаючи одним пальцем, потім двома, поступово набираючи темп, Юля передруковувала рядок за рядком, каліграфічним почерком вписувала формули. Навіщо? Щоб не пропали ідеї батька. І просто так, для себе. Юлі здавалося, що вона розмовляє з батьком; за життя не встигла, зараз, картаючи себе, спокутує провину. Цікавою людиною виявився: вдумливий, розважливий, вимогливий до себе й самостійний. Ах, проґавила Юля такого батька! Як добре було б проводити вечори разом, неквапливо розмірковуючи про людей і науку. І якби поруч жила, тішила б, не віддала б у повне розпорядження хижачки-сусідки, може, й виходила б. Проміняла батька на гамір гуртожитку, на безладний режим, на можливість усю стипендію витратити на кофточку.

Пізно розумнішаємо ми! Запізно!

І зараз, ніби загладжуючи провину, Юля залишки відпустки цілком присвятила пам’яті батька. Сиділа над запиленими паперами від світанку до сутінків. Тільки під вечір, коли від нерозбірливих рядків і формул починала тріщати голова, Юля виходила провітритися. І обов’язково з вікентором на лобі. Цікаво було мимохідь заглядати в чужі мізки. Юля сама з собою грала у відгадування. Йде назустріч людина, хто вона, про що розмірковує? А тепер увімкнемо апарат… Ну як, правильно вгадала?

Ось поспішає на станцію дівчина, гостроносенька, голонога, тоненькі каблучки вивертає на корінні. «На побачення поспішаєш, дівчино? Не біжи, нехай потомиться під годинником, похвилюється…»

Увімкнула.

«…Межа, до якої прямує відношення Δх до Δу. Межа, до якої прямує… Геометрично виражається кутом нахилу дотичної. Друга похідна дорівнює нулю в точках перегину… перегину… Похідні-то я знаю. От інтеграли — це смерть. Подвійні, потрійні особливо. Попадеться інтеграл Ейлера, відразу покладу білет. А похідні — мій порятунок. Мінімум — мінус, максимум — плюс…»

— Навпаки, дівчино.

— Що «навпаки»? Я вголос говорила, еге ж? Так, вголос, я хвилююся страшенно. У нас ріжуть поспіль, не зважаючи. Як же ви сказали; мінімум — не мінус?

— Ви запам’ятайте правило: якщо чаша перекинута, з неї все виливається. Максимум на кривій — це мінус, мінімум — плюс.

— З перекинутої виливається. Дякую, запам’ятаю. Тримайте кулак за мене.

— Ні пір’я ні луски!

— Ідіть до біса!

Ритуал виконано, таємничі духи іспитів задоволені, двійка заклята, трійка забезпечена.

А взагалі-то непевно знає ця дівчинка предмет. Не треба б їй ставити трійку. Юля не поставила б.

Пливе назустріч солідний сухорлявий громадянин у пенсне. Портфель несе дбайливо, себе несе дбайливо. Обличчя таке зосереджене, самозаглиблене. Ось у цього дядька цікаві думки, напевно.

Увімкнула.

«Фу, як пече! Доберуся до дому, прийму чайну ложечку, півтори навіть. Не треба було закушувати жирним, знаю ж про кислотність. Сода теж не панацея, від неї кислотність все вище. Скільки показав останній аналіз? Через місяць знову кишку цю ковтати. Фу!»

Ось тобі й дядько цікавий! А вид такий проникливий!

І Юля вимикає прилад поспішно. Адже вона не тільки слова чує, їй і відчуття передаються — в шлунку багаття, по стравоходу повзе тепло… Страждати ще через цього любителя жирної закуски!

«Для лікарів, імовірно, корисний татів прилад, — думає вона. — Не треба випитувати, зовнішні симптоми шукати. Відчуваєш болі хворого».

Поступово вона навчилася відрізняти людей з мисленням логічним, словесним і з образним (художні натури). Логіки мислили словесно й рідко повідомляли щось змістовне, проходячи мимо. Перехожі були як книга, розкрита навмання. Мало ймовірно, щоб два рядки, вихоплені з тексту, зацікавили одразу. Але натури художні завжди показували цікаве. Їх мозок був сповнений ілюстраціями. Картинки можна розглядати навіть і в навмання розкритій книзі.

Голови дітей були цікаві особливо. Вони були набиті картинами, як галерея, як телевізор, точніше. Юля годинами простоювала біля огорожі дитячого садка. Ось шестирічний малюк сів верхи на лавку: махає прапорцем, кричить: «Ту-ту!» А що у нього в голові? Закінчена картина залізниці. Лавка — це паровоз, він сам у темно-синій формі з молоточками на петлицях, але сидить верхи на котлі чомусь і тримається за трубу. Рейки біжать назустріч, ллються під колеса блакитними канавками, розступаються телеграфні стовпи. «Ту-ту!» Труба гуде, закипає білий пар над свистком. Ось і платформа, наповнена народом. «Ту-ту!» Громадяни, відійдіть від краю платформи — це небезпечно! Рука хапається за важіль. Так-так-так, так-так… так! Сповільнюється перестук на стиках. Стоп! Двері відкриваються автоматично. Обережніше, громадяни, дітей штовхаєте. Дітей у першу чергу!

— Ну, а ти чим засмучений, малюк? Чому очі треш кулачками, попхинькуєш?

— Фе-едька мене штовхну-ув! Він здо-ро-овий і штовхається!

— Нічого, скоро ти виростеш, ще й не так штовхнеш Федьку!