Охайність розуму - Страница 6

Відповідь 3.

Ця категоричність викликає у мене глибокий сумнів. Невідоме може бути відкрите потужними зусиллями, може й складними, тонкими. Організм не раз виявляв здатність тонкими шляхами виконувати те, на що техніка витрачає сотні градусів і тисячі кіловат-годин. Заводи отримують азот із повітря за допомогою електричної дуги, високого тиску, жару. Бактерії на коренях гороху роблять те ж саме й краще без дуги, без жару, при атмосферному тиску.

І череп не є перешкодою. Адже це не герметична скринька. З нього виходять нерви — зорові, слухові, чутливі, рухові. Кожен з них може служити антеною. Очі як думковипромінювач, вуха як думковипромінювач! Відомо, що при мисленні електричні струми течуть до язика, він готується вимовляти слова. Ось і ці нерви можуть служити випромінювачами — радирувати в простір невисловлене.

Очі як випромінювач! Чи не тому ми відчуваємо чужий погляд на своїй спині?

Заперечення 4. За Дарвіном.

Якби телепатія існувала, природа давно використовувала б її. Антилопа чула б думки лева, що причаївся. І не потрібен слух, не потрібнен нюх, мову не треба виробляти мавпам в процесі олюднення. І так розуміли б один одного.

Контрзаперечення 4.

Мені ці міркування по Дарвіну здаються дуже серйозними. Ймовірно, вони й справедливі частково, але невірні в цілому. Їх не можна поширювати на весь тваринний світ.

Звісно, щоб передавати думки, требі перш за все мати мислячий мозок. Але мозок — пізніший винахід природи. Почуття — зір, слух, нюх — давніший.

Спочатку дикторський текст, а потім уже передача в ефір.

Черв’як передає черв’якові біль, лев левові — голодну лють, а людина людині — образи й слова.

Якою мовою? Чи зрозумієш думки іноземця?

І можливо, лев для антилопи іноземець.

Як видно, на кожне заперечення знаходиться контрзаперечення — сумніви не розбивають основного: є біологічний агрегат на ім’я мозок; працюючи, він виділяє енергію, частина її витікає в простір, її можна в принципі вловлювати, по ній налаштовувати схожий механізм — другий мозок.

І що я довів (собі?). Довів, що телепатія правдоподібна, може існувати в природі. Але чи існує?

Це тільки перша проблема. За нею йде друга: що саме передається?

Передається тільки хвилювання (настрій натовпу), тільки крик про допомогу або ще й зміст думки — образи, слова.

Ось я стукаю зараз на друкарській машинці. Стукаю! Стук — побічне явище. Я можу влаштувати так, щоб машинка в сусідній кімнаті, сприймаючи мій стукіт, автоматично включалася і починала друкувати. Але що вона буде друкувати? Абракадабру? Щоб та, чужа, машинка повторювала мій текст, треба мені кожну букву з’єднати зі струною. Якщо «А» викликає звук «ля», а «Б» — «сі», а «В» — сі-бемоль наступної октави, друга машинка, резонуючи, зуміє повторювати мій текст буква за буквою.

Можна не сумніватися, що думки людини супроводжуються електричним шумом (аналогія стуку машинки). Питання в тому, чи є в тому шумі мелодія. Чи відповідає кожній думці точний спектр?

Кожній думці — спектр? П’ять тисяч спектрів, і в усіх людей однакові? Навряд!

Але становище полегшується, якщо спектр відповідає не думкам та образам, а літерам і фарбам. Звуків близько півсотні, все різноманіття світу око складає з трьох кольорів — червоного, зеленого, фіолетового. Півсотні звуків і три кольори можуть мати нескладний телепатичний код, єдиний для безлічі людей. Це вже правдоподібно.

Як же ми мислимо: картинами чи кольоровими крапочками, подібно до художників-пуантилістів? Мислимо ідеями або словами, що складаються з літер?

Як мислю я? Ідеями чи словами?

Класичне уявлення про вченого-шукача: астроном, що втупився в небо, проникає подумки в таємниці віддаленого світу, такого віддаленого, що він бачиться блискіткою в небі.

У моєму становищі щось комічне, не поетичне. Я сиджу перед дзеркалом, пальцем стукаю себе по лобі. Ось вона, таємниця з таємниць, — в одному сантиметрі від мого пальця. Я мислю, але не відаю, як мислю. «Як ти мислиш?» — запитую я своє Я. Мовчить моє Я.

Здоровому допомагають хворі. Потрібне мені пояснення знаходжу в підручнику психічних хвороб, розділ XVI — «Шизофренія». Описується синдром Кандинського. Синдром — науковий термін, що позначає всю суму хворобливих ознак і відчуттів загального походження. Так от, при синдромі Кандинського психічні хворі чують власні думки — що набігають, запізнілі, іноді через годину або день, ніби записані на магнітофон. Думки вимовляє їхній голос, голос знайомих або частіше глухий, невиразний шепіт. Слова вимовляються, літери, фонеми…

Цю підказку шукав я. Люди думають звуками, словами. І якщо кожному звуку відповідає певний спектр електричних коливань, він може бути переданий слуховим нервом і прийнятий слуховим нервом іншої людини. А спектри колірні передаватимуться та прийматимуться зоровими нервами.

Синдром Кандинського — відчуття відкритості думок. Думки хворого вимовляються вголос кимось у його мозку; йому здається, що мозок його прослуховується кимось. Шизофреніки, отже, випробували те, що я хочу винайти.

Взяв я цього Кандинського в бібліотеці. Учасник російсько-турецької війни, ординатор лікарні Миколи-чудотворця в Петербурзі, і жив-то всього сорок років.

Описи хворих цікаві мені. Своєрідна репетиція. Ці шизофреніки помилялися, вважаючи, що їхні думки прочитуються, але вони відчували себе відкритими. Відчували себе так.

Як сприймали відкритість? По-різному, в залежності від темпераменту. Деякі соромилися. Намагалися взагалі не думати, щоб невидимі шпигуни нічого не підслуховували. Один жвавий молодик, лікар між іншим, вступив у перепалку з невидимими «штукарями за простінком», дражнив їх, відлаювався, навіть листівки їм посилав. Багато з них сповнилися найбільшої зарозумілості. Ще б пак: вони особливі, обранці, в їхньому мозку центр таємничих передач, штаб таємних дій. Був один: вважав свій мозок штабом повстання, себе — ватажком змовників, які збираються повалити китайського богдихана, встановити в небесній імперії демократію. Цілий роман побудував із пригодами.