Охайність розуму - Страница 8

Прислухається. Перестає хникати. Посміхається все впевненіше.

…У кожного ціла фільмотека в голові, аплікації з картинок життєвих, книжкових, телевізійних, і так уявою перефарбовано, що не завжди розбереш, що звідки.

«Ну, а ти, кудлатий собачко, що біжиш назустріч з підібганим хвостом, теж уявляєш що-небудь?»

Світ нечіткий, розмито-тьмяний, але густо просочений запахами. Запахи різкі, виразні й дуже хвилюючі: апетитні, ласкаві, тривожні, що кличуть, лякають…

Раптом серед цих запахів чудовисько: велетень на рожевих стовпах, білозуба паща, вирячені очі в темній шерсті. Помітило, втупилося, ось-ось вдарить своїми рожевими стовпами, приб’є на смерть.

Завищавши, собачка кидається в сторону.

Юля збентежена. Це вона вискалений велетень з виряченими очима.

Таке спотворене уявлення! А люди вважають її симпатичною.

Кури ж, хоч і кудкудакали балакуче, нічого не показали Юлі. Чи то картин не було в їх курячому мозку, чи то за фізіологією своєю пташиний мозок надто відрізнявся від людського, зовсім інші сигнали посилав, які не перекладаються на наш код.

Прослуховувати дитячі голови було цікаво завжди, дорослі не завжди, а іноді навіть і неприємно.

Юля вимкнула вікентор, побачивши на розі групу байдикуючих хлопців. Такого наслухаєшся про себе!

А одного разу було таке: йде назустріч жінка середніх років, одягнена пристойно, втім, усі зараз одягаються пристойно. Обличчя не дуже інтелектуальне, губи підведені яскраво, трошки підібгані. Відчувається впевненість у собі. Ця в житті сумнівів не знає. Юля загадала: хто вона? Напевно, маленьке начальство: касирка на вокзалі або перукарка з модного салону. Потрібна всім людина, звикла чергу осаджувати.

І в мозку жінки Юля побачила себе. І почула коментар:

«Ось іще одна вертихвістка. Ходить, смикається, думає, що на неї всі дивляться. А на що дивитися: ноги як палиці, коліна червоні… чапля в спідниці…»

Годину цілу стояла Юля перед дзеркалом, навіть схлипнула. Ну чому ж «чапля в спідниці, ноги як палиці»? Нормальні спортивні ноги, засмаглі. Треба ж! За що образили?

Сама собі відповіла:

«Хто пхає носа в чужі двері, прищемити можуть».

У перший раз засумнівалася тоді вона в батьківському винаході. А вдруге — на вечірці з нагоди Мусіних заручин.

Юля мало не проґавила ці заручини. Все сиділа над чорновими записами на дачі, в гуртожиток не навідувалася весь серпень. А там її чекала листівка від Мусі, туристської супутниці, про те, що їм треба побачитися обов’язково й дуже терміново, хоч би там що, бо є один секрет надсекретніший, а який, Юля не вгадає ні за що.

Юля справді не вгадала. І батьківський апарат нічого не зміг би вичитати з листівки. Але Муся сама жадала розкрити таємницю — при першій же телефонній розмові повідомила секрет. Секрет у тому, що вона виходить заміж. За кого? Ні за що не вгадаєш. За Бориса — їхнього інструктора. Так-так, за Бориса! І вони вже ходили в загс, подавали заяву. Коли розпишуться, буде справжнісіньке весілля, а зараз, крім того, ще й заручини, як за старих часів бувало. Тільки з приміщенням затримка: сама Муся — в гуртожитку, у Бориса кімнатка шість метрів, гостей не запросиш.

Чомусь Юля відчула легенький укол, зовсім найлегший. Ні, Борис їй не подобався: міцний хлопець, такий спортивний, але дуже вже мовчазний, все здається, що йому й сказати нічого. Борис не подобався Юлі, але вона вважала, що подобається Борису… І Віктору з театрального, і Сьомі-ерудиту, й бувалому Мечику.

Всім подобалася, а освідчення зробили неповороткій Мусьці.

Але Юля тут же присоромила себе, облаяла «зарозумілою», кинулася розпитувати про всі подробиці, запропонувала активну допомогу в організації… і навіть після хвилинного вагання надала дачу для вечірки. Подумала було, що неделікатно через три тижні після смерті батька влаштовувати веселощі в його будинку… Але батько був такий добрий. Вмираючи, дбав про її щастя. Мабуть, і для щастя іншої дівчини надав би кімнати. Якщо так потрібно для щастя Мусі…

Два дні вони бігали по магазинах, закуповували закуски й делікатеси. Муся все шукала краби, бо в її сестри на весіллі був салат із крабами. Мусі здавалося, що без крабів і заручини не заручини. Крабів так і не знайшли, але Юля врятувала справу, створивши за старовинним, від матері запозиченим рецептом екзотичний салат з кетою й апельсинами — такого навіть у Мусиної сестри не було. Вино, як годиться, забезпечили чоловіки, а Віктор приніс, крім того, магнітофон і роздобув стрічки з фольклорними туристськими піснями: «Розумний в гори не піде», «Зв’язав нас чорт з тобою мотузкою одною», і «Про п’яту точку», і «Бабку Любку».

Всього набралося чоловік двадцять: всі москвичі з туристської групи, та дівчата з Мусіного гуртожитку, та приятелі Бориса, та знайомий Віктора — власник магнітофона, та любителька туристських пісень, неприємна дівчинка Галя. В останню хвилину посуду не виявилося. У батька, звісно, не було сервізів, а позичити ніде — Юля ще не познайомилася з сусідами. Добре, що здогадалася притягти мензурки з лабораторії — всі різні, надбиті, совісно на стіл поставити. Але вийшло навіть на краще — зайве джерело веселощів. Жартівливі тости: пропоную випити за нареченого п’ятдесят грамів, за наречену — сорок. Відмірюють, кричать «перелив», «недолив». За хороший жарт наливали премію — десять грамів, за відмінний — двадцять.

Взагалі весело було. Пили, жартували, танцювали, слухали магнітофон, самі співали хором про п’яту точку і про бабку Любку, що стала туристкою. Розпалившись, виходили в сад охолонути; охолонувши, поверталися потанцювати — зігрітися. І Юля встигала скрізь, усіма піснями дириґувала, з усіх жартів сміялася, з усіма танцювала, була центром галасу, ніби її заручини були, а не Мусіні. Але наречені, здається, навіть задоволені були. Сиділи на кушетці мовчки, тримаючись за руки з виглядом блаженно-відсутнім.