Охайність розуму - Страница 15

«Ой, здається, божевільний! — подумала Юля, і холодок побіг у неї по спині. — Що робити? Втекти? Ще розсердиться».

— Ганна Львівна зараз прийде, — сказала вона, підбадьорюючи себе й лякаючи свого співрозмовника.

— Так, Ганна Львівна прийде й вас оформить звичайним порядком. Вона запитає, який сьогодні день тижня, — це називається «орієнтована в часі та в просторі». Запитає, що спільного між орлом і куркою і як ви розумієте прислів’я «Не в свої сани не сідай». І вас відведуть у призначені сани. Але не засмучуйтеся, дівчино-ендопсихолог, ви потрапите до вишуканого товариства. Ніде, запевняю вас, ніде я не зустрічав стільки талантів, до п’яти геніїв у п’ятимісній палаті. («Чи не цих геніїв мав на увазі Кеша?» — подумала Юля не без іронії.) Автори всеосяжних теорій, геніальних поем, світових рівнянь. Їхні думки важливі для вселенського благополуччя, їх осяяння величні. Ми, ендопсихологи, надіслані сюди, щоб охороняти їх. Адже тільки ми з нашою надлюдською чутливістю своєчасно можемо викрити ворожі наміри, шпигунів, що втираються в п’ятимісні палати, щоб украсти назріваючі теорії. Ніхто не замінить мене, дівчино, ніхто не замінить вас, дівчино. Пишайтеся: ваша місія священна, сокровенна, дорогоцінна. Коштовність сяє у Всесвіті завжди…

«Хоч би прийшов хто-небудь», — думала Юля, щулячись.

Нарешті в коридорі почувся різкий голос лікарки, що поверталася з ларка.

— Ти що, Улітін? — спитала вона Юліного співрозмовника. — Знову цигарки стріляєш? Іди в парк, там тебе дружина чекає, цілий кошик привезла. Я дозволила їй узяти тебе на день. Іди ж, навіщо час втрачаєш?

— Час сам по собі не має змісту, — сказав Улітін поважно. — Людина наповнює час. Людинонаповненість часу…

— Хворий? — пошепки запитала Юля, коли Улітін пішов нарешті.

— Типова шизофренія. Роздвоєння мислення, резонерство, тяга до словотворення. Втім, вам не варто пояснювати: ви читаєте думки нібито…

— Думки були такі ж, як слова, — сказала Юля. — Але з луною. Скаже й повторює секунди через дві.

— Так-так, мила, це характерно. А іноді відлуння буває через годину, через день. Бачу, що ви підготувалися, почитали підручники. Голос її був сповнений сарказму. — Так, так що я мала зробити? — спитала вона, гортаючи календар. — Яке сьогодні число, мила? Вісімнадцяте? А день тижня? Так-так, неділя, я й забула. Ну давайте знайомитися. Як вас звати? А прізвище? Школу ви закінчили вже? Невже ви так молодо виглядаєте, я вважала вас школяркою. Якого ж ви року народження? І добре вчилися? Так, я теж любила літературу. Пам’ятаю, в десятому класі писала твір: «Прислів’я у творах російських класиків». В Островського особливо багато матеріалу. Навіть в заголовки винесені прислів’я: «Бідність — не порок», «Не в свої сани не сідай», «На всякого мудреця досить простоти». До речі, як це ви розумієте: «На всякого мудреця…»

Навіть і без вікентора Юля зрозуміла, що недовірлива лікарка опитує її як психічно хвору.

— Докторе, — сказала вона, — я можу пояснити це прислів’я й багато інших, я розумію, що курка та орел — птахи, я орієнтована в часі та просторі; пам’ятаю, що сьогодні вісімнадцяте вересня і я перебуваю в лікарні імені Кандинського на запрошення професора на ім’я Леонід Данилович, який хотів, щоб я його прослуховувала — я його, а не він мене. Якщо ж професор передумав, дозвольте мені піти…

— Люба, порядок є порядок, — заперечила лікарка, нітрохи не зніяковівши.

— Тоді вибачте… — Юля встала.

На щастя, Кеша підоспів у цей час:

— Леонід Данилович затримується, він говорить по міжміському. Просив починати без нього з хворим Голосовим.

— Ну, якщо Леонід Данилович розпорядився так… — Лікарка більше нічого не додала, тоном виразила, що сама вона не схвалює всієї цієї затії, але такий професор, як Леонід Данилович, може дозволити собі будь-яку розвагу, навіть кумедні фокуси молоденької обманщиці.

Через кілька хвилин сестра привела хворого. Ось цей явно був хворий, з першого погляду сторонньому зрозуміло: великий чоловік років тридцяти з блідим, нездорово-повним обличчям, оброслим жорсткою чорною щетиною, плаксиво розкртими губами й виразом скривдженої дитини.

— Дластуй, тьотю дохтол, — сказав він тоненьким голоском. — А ця тьотя тез дохтол? Мене звуть Саса, а тебе? У тебе є цукерки, тьотю Юля? Ні, ти їс сама, я бомазки збілаю з калтинками. У мене мамка в сільпо, козного лазу нові калтинки плиносе.

Юля пересмикнула плечима. Нестерпно жалюгідним і неприємним виглядав цей плечистий і сюсюкаючий чоловік.

— Як це виходить? Він пам’ять утратив, усе забув? — спитала вона лікарку.

— Навіщо ви питаєте? Ви ж усі думки прочитали, — вкотре дорікнула та. — Ні, він не все забув. Дивіться.

І, продовжуючи розмовляти, вона ніби машинально підсунула хворому пачку цигарок, жестом показуючи — пригощайся.

Той упевненим рухом, не дивлячись, взяв одну цигарку, розім’яв пальцями кінчик, впевнено чиркнув сірником, затягнувся.

— Хіба ти куриш, Сашо?

Відкинув цигарку переляканим жестом, тут же закашлявся.

— Со ви, тьотю Аню, я маленький! Мені папка таких ляпанців надає, та-та…

— Симулянт? — Запитала Юля.

— Підсвідомий, люба. Він шофер, напився в день весілля й задавив матір своєї нареченої. Коли проспався, дізнався про всю глибину свого падіння: замість весілля — суд і довгий термін. І мозок відключився. Це схожість із больовим шоком — шок психологічний. Там людина не відчуває занадто сильного болю, тут — занадто сильного горя. Свідомість утекла в дитинство, створила охоронну ілюзію: він не дорослий, не шофер, нема ні весілля, ні машини. Є безгрішний хлопчина Сашко, якому мамка приносить із сільпо цукеркові папірці. Але, між іншим, люба, це я вам пояснила сама: звичайний медик, що ніяких думок не читає. А ви що прочитали зі своїм особливим даром?