Охайність розуму - Страница 14

— Всякий цікавий, хто їздив по далеких країнах.

— Всякий майстер своєї справи.

— Дегустатор.

— Архітектор.

— Ювелір.

— Хірург.

Так, перебираючи професії, пройшли вони пішки через весь центр до Юліного вокзалу. Юля все поривалася сісти на тролейбус, але відкладала до наступної зупинки. І, прощаючись на платформі, докладно пояснила Кеші, в які дні шукати її на дачі, як можна зателефонувати в гуртожиток, кому передати записку, якщо її на місці немає.

«A чого я старалася, власне? — спитала вона себе, коли електричка відійшла від вокзалу. — Боюся, що він зникне, цей дивак з веснянками? Хіба він потрібен мені?»

І сама собі відповіла, виправдовуючись:

«Ні, щось в ньому є цікаве. Придумав: на допомогу всім кидатися, тривожитися, коли в місті тривожно. Теорії вигадує. Смішно, наївно, але шкода суперечити. Втім, це не має значення. Навряд чи він знайде зговірливих геніїв…»

Юля відверто зраділа, коли два дні по тому побачила худу фігуру Кеші, що чекав її біля під’їзду інституту, біля гіпсового лева зі спиною, відполірованою багатьма поколіннями веселих вершників.

— Уже знайшли генія? Ну й молодець! — вигукнула вона й почервоніла. Дуже вже по-дитячому радісно прозвучав її голос.

— Не ручаюсь, що геній, але майстер своєї справи. Сам зацікавився, сам запрошує. Але заслуги моєї тут немає, все вийшло само собою. Сіма розповіла про вас лікарці, та — професору, начальнику відділення. Він захопився. Психологія думки — його докторська тема. Отже, запрошує нас у лікарню в неділю. Я подумав, що вам цікаво буде. Нехай наш список відкриє психіатр.

— У психіатричну лікарню?

— Ну так, у божевільню.

Юля здригнулася: до божевільних, не страшно? І цей досвідчений психіатр! Ще викриє з першого погляду, скаже: «У вас апарат, дівчино, під зачіскою, знімайте, давайте сюди».

Але цікавість пересилила. Юля ще не вийшла з того віку, коли про все на світі хочеться дізнатися. Побувати в божевільні — це ж саме по собі хвилює. А проти досвідченого психіатра у неї перевага: всі його думки вона чутиме наперед. Почує його наміри — себе скривдити не дасть.

Подорож у божевільню почалася буденно. Шумний вокзал, набита електричка, запах тютюну й поту, жінки з сумками, наповненими яблуками, абрикосами, апельсинами — все знайоме по частим поїздкам на татову дачу. Тільки розмови тут особливі, не дачні, не кухонно-дитячі. Навколо тлумачили про симптоми, синдроми, курси інсуліну, курси аміназину, терапії збудливої і розгальмовуючої, стан маніакально-депресивний, психопатичний і формальної нестями. Дивно було чути ці терміни в устах домогосподарок із кошиками.

Вагон майже спорожнів на станції Санаторній. Потім Юля довго йшла через картопляне поле. На полі йшли жнива, а по утоптаній дорозі через гряди навскіс текла густа юрба прочан із гостинцями. Втім, і це виглядало буденно. Так у літні неділі тягнуться мами в піонерські табори, дружини й дочки — в заміські будинки відпочинку.

Дорога впиралася в парадні ворота старовинної садиби з гіпсовими вазами на стовпах. На решітці великі опуклі букви сповіщали: «Обласна психоневрологічна лікарня імені Кандинського». Лікарня! Психоневрологічна! Ніяка не божевільня. А за воротами тягнувся великий парк з доглянутими квітниками, доріжками, червоними від товченої цегли, зі зручними лавками під групами лип. І на лавках, розв’язавши свої кошики, відвідувачі пригощали дуже звичайних людей у бузково-сірих з жовтими вилогами байкових піжамах, таких же як у звичайних лікарнях — терапевтичних, хірургічних, інфекційних.

Невже ці в сіро-лілових піжамах і є божевільні?

І лікувальний корпус виглядав буденно: коридори, фарбовані світлою олійною фарбою, двері, двері; на дверях емальовані прямокутнички: «Водні процедури», «Перев’язочна», «Приймальня». У кабінеті, куди вони прийшли з Кешею, — стіл, покритий склом, пошарпані папки з історіями хвороб, прилад для вимірювання тиску, за білою ширмою лежак, прикритий жовтою клейонкою. Звичайний кабінет звичайної поліклініки. І лікарка звичайна — повна жінка з владним голосом, ділова, кваплива. Зав’язуючи тасьми халата, вона обурювалася, обговорюючи з сестрою план недільних чергувань, потім, понизивши голос, зашепталася про якісь події в промтоварному кіоску і втекла поспішно, кинувши Юлі:

— Ви тут посидьте, люба, вам поспішати нікуди.

З Юлею вона з самого початку взяла тон зневажливий. Навіть натякнула, що Леонід Данилович, професор, — людина широких інтересів, може захоплюватися навіть фокусниками, але це не означає, що фокусники і він, фахівець, рівня. Юля навіть хотіла було образитися, але розсудила, що пред’являти претензії ще смішніше.

Отже, вона залишилася одна, бо Кеша в цей час розшукував професора в далеких корпусах. Скористалася паузою, щоб увімкнути вікентор без свідків, злорадно подумавши: «Гаразд, подивимося, що нам скажуть, коли фокуси будуть продемонстровані».

І тут же хтось вимовив невиразним думкопошептом: «Новенька. Ще одна на нашу голову!»

Миршавий чоловік у піджаку заглядав у двері. У піджаку. Не в піжамі. Отже, не божевільний. Відлягло!

— Ганна Львівна вийшла? — спитав чоловік у піджаку. — А ви хто, новий доктор? Ні? А-а, знаю, ви дівчина, яка читає думки. Про вас тут усі говорять. А ви не палите? Папіросочку дозвольте…

Він запалив і сів за стіл з видом завсідника, продовжуючи розмову в тоні дещо протекційному:

— Телепатичний зв’язок — найбільше відкриття сучасності, ендопсихологія — це суперпсихологія, психологія атомного століття, вербальний зв’язок занадто повільний для століття ракет. Я сам читаю думки, я теж ендопсихолог. Ми з вами колеги, дівчино. Ось зараз, наприклад, ви подумали, що я хворий, — подумали ж? (Юля й справді подумала: «А цей в піджаку, часом, не божевільний?») Нас, ендопсихологів, багато хто вважає хворими, втім, ми воістину виходимо за межі вульгарної норми. Супернорма — рідкісний дар природи, Ганна Львівна не володіє супернормативним талантом, я допомагаю їй в особливо важких казусах. Взаємодопомога — це веління часу, веленіція епохальності.