Охайність розуму - Страница 16

— В голові у нього не було нічого такого, — сказала Юля чесно. — Ті ж дитячі слова про цукерки й картинки. І поверху приспів: «Я маленький, мені чотири рочки, у мене мамка в сільпо. Я маленький…»

— Ганно Львівно, а ви підведіть хворого до психологічного бар’єру.

Юля озирнулася. У кімнаті з’явилася нова людина — лікар у білому халаті, високочолий, з залисинами, в пенсне на примружених очах.

Лікарка відразу заусміхалася, голос у неї змінився, став співучо-солодким. Мабуть, вона з надзвичайною повагою ставилася до свого шефа:

— Ах, Леоніде Даниловичу, ви вже тут? Ви завжди так нечутно, непомітно входите, Леоніде Даниловичу. Будь ласка, ось крісло, сідайте, беріть кермо влади в свої руки, Леоніде Даниловичу.

Ім’я-по батькові професора вона вимовляла з особливою ретельністю, як найприємніші слова на світі.

— Дякую, Ганно Львівно, я тут посиджу. Все чудово, ви, як завжди, все робите чудово. Тепер, прошу, підведіть хворого до бар’єра впритул. А ви стежте уважно, юна прозорливице.

Лікарка взяла за руку хворого, повернула його до дзеркала.

— Сашо, все не так, — сказала вона звичайним своїм суворим голосом. — Ось дзеркало. Це ти в дзеркалі — дорослий чоловік і борода росте. Ти вже школу закінчив, ти шофер, працюєш на колгоспній вантажівці. І в тебе є наречена Надя, і у неї була мати, і ти…

— Ні-і-і!

Звірячий крик. І ридання захлинаючись, істерика з виттям, потоки сліз:

— Ні, я маленький, я Саса, маленькі не водять вантазівки.

Поки сестри відпоювали хворого валеріаною, професор пересів ближче до Юлі, взяв її під лікоть:

— Ну-с, і що ви помітили на цей раз, молоде дарування?

Юля не без зусиль зібрала уривчасті враження:

— Чесно кажучи, мало розглянула. Дуже вже швидко все сталося. Машину він згадав, заслужена така тритонка з розхитаними бортами, брязкотіли вони на вибоїнах. Потім спливло обличчя, дуже характерне, неприємна щуряча мордочка, ніс і губи витягнуті вперед. Цей зі щурячою мордочкою сказав: «Нічого, Сашку, не так уже й ми набралися». І потім він же трясе цього Сашу за плече, тягне за руку з кабіни й кричить; «Дивись, Сашко, що ти наробив». І купа ганчір’я на дорозі. Можливо, це людина. Більш нічого.

— Неважко придумати після моїх пояснень, — зауважила Ганна Львівна скептично.

Але обличчя професора виражало жваве зацікавлення:

— За яку руку тягнули Сашу? За яке плече трясли?

— За цю! — Юля тицьнула себе в праве плече. — За праву. І витягли направо.

— Ось ви й наплутали, люба, — втрутилася лікарка. — Шофер сидить зліва, його наліво повинні були витягувати. Не вистачило у вас уяви.

Професор зупинив її жестом:

— Пригадайте, обдарування, всі деталі. Сашу з-за керма витягали направо?

Юля прискіпливо перевірила картинки, які промайнули в мозку хворого.

— Керма він не згадував. У пам’яті було: трясуть за плече, перед очима скло, за склом темні кущі. Чому кущі? Мабуть, машина стоїть боком, носом до кювету. Кювет, освітлений фарами. І це щуряче обличчя. Більш нічого. Ні, керма не було.

Професор забігав по кабінету в незрозумілому хвилюванні. Потім зупинився, вихопив із портфеля знімок.

— Останнє випробування. Котрий?

На фото було зображено випуск якогось училища. Як водиться, в середньому ряду сиділи на стільцях викладачі. Біля їхніх ніг лежали, поруч з ними сиділи, а за спиною стояли хлопці в чорних формених куртках. Юля без зусиль знайшла Сашу в задньому ряду, а щурячу мордочку серед лежачих на передньому плані.

— Ось він!

Професор розвів руками:

— Ну, обдарування, щось у вас є. Цього ви не могли знати, цього я сам не знав до сьогоднішнього ранку. Слідчий мені по телефону сказав. Саме так і розмотали. Хтось із сільських пригадав, що Сашу витягали з кабіни через праві дверцята, отже, навряд чи він сидів за кермом, а якщо не він сидів за кермом…

Круто повернувшись на каблуках, Леонід Данилович підійшов до хворого, що схлипував, поклав йому руки на плечі:

— Встань, Сашо. Слухай мене уважно. Ти не винен. Машину вів Дроздов, твій напарник. Це він збив Надіну маму — Дроздов, а не ти. Збив і хотів звалити провину на тебе. Але його викрили, він зізнався. Ти не винен. Можеш повернутися до колгоспу. І Надя на тебе не ображається. Ти не винен.

— Та ну? — сказав хворий — Це правда, докторе?

Зцілення сталося на очах, немов лікар був чудотворцем. Плаксива гримаса скривдженої дитини сповзла з обличчя чоловіка, сповзла немов маска, немов папірець з перебивної картинки; міміка стала нормальною, голос твердим, з ясним розкотистим «р». Так клоун, сходячи зі сцени, стирає блазенський грим — балаганна роль скінчилася.

— Заберіть і дайте снодійного, — розпорядився професор.

Ганна Львівна бурхливо захоплювалася й вихваляла професора, Кеша потиснув йому руку, сестри дивилися з розчуленням. Юля подумала, що, якби не було педагогічного, пішла б вона в медичний, стала б лікарем, і краще за все психіатром. Така велика справа — допомагати хворим встати на ноги, нелюдину зробити людиною. Чи не в тому сенс татового апарату, щоб допомагати медикам? А втім, сьогодні не апарат допоміг.

Істину розкопав слідчий, а професор вилікував чудово.

І тут Кеша втрутився в паузу:

— Леоніде Даниловичу, але ви збиралися показати роботу вашого розуму.

— Так-так, збирався. Збирався, обіцяв і виконаю. За успіх не ручаюсь, але зусиль докладу. А ви, Ганно Львівно, підберіть мені якогось новачка, з тих, кого я ще не обстежував. Бажано, сумнівний випадок. Є у вас сумнівні, Ганно Львівно?