Охайність розуму - Страница 13

— Чому ж ви не пішли проводжати свою знайому? — спитала Юля не без роздратування. Їй не сподобалася сумна Сіма. І навіть було прикро, що цей інженер зі своїм живим розумом цікавиться такою непоказною, незначною жінкою.

— Сімі не до мене, — сказав Кеша. — Вона зараз у дитячий садок поспішає за близнюками, нагодує їх, потім до чоловіка помчить за місто. Чоловік у неї нещасна людина, здатна, але хвора психічно. Щороку близько чотирьох місяців проводить у лікарні.

«А ти тут до чого? — мало не ляпнула Юля. — Хто ти в цьому сімействі? Знехтуваний суперник і вірний слуга нещасливої дружини?»

Юля не співчувала безнадійно закоханим. Їй уявлялася жалюгідною смиренна вірність без надії.

— Сімі важко живеться. Їй допомагати треба, — сказав Кеша.

— І ви допомагаєте всім, кому важко?

— Радий би. Але хіба це в моїх силах? Допомагаю тим, кого чую. Але ж інші мовчать про свої біди, приховують під черепом. Як добре було б чути! Ось іде людина по вулиці, у неї горе. І кожний зустрічний може відгукнутися. З Сімою легше: я її з інституту знаю, розумію, чим допомогти.

Під зеленим особняком на гірці юрмилися чоловіки. З балкона їм вигукували чергову новину, а ті, що стоять унизу, жваво гудучи, обговорювали її, збившись тісними групками. Тут, у Шаховому клубі, вирішувалася доля чергового чемпіона. Нагорі догравалася партія, внизу вболівальники розбирали варіанти, вставляючи фігурки в кишеньки дорожніх дощок.

— Не думаю, що ми допомогли вашій Сімі, — сказала Юля. — Справа не в програмі, а в манері викладу. Діти, як правило, мислять конкретними образами, художньо. Абстрактне мислення шахіста у них зустрічається рідко. Їм важко запам’ятовувати умовні зв’язки між умовними буквами. Але це відомо всім педагогам, вашій Сімі також.

— Сима заморочена до надзвичайності, — виправдовував свою співученицю Кеша. — Їй допомогти треба, розвантажити, вона збереться з думками.

— Боюся, що там збирати нічого. У вашої Сіми просто немає потрібних образів, тих, що у вас знайшлися на уроці.

Обговорюючи цю тему, вони пройшли до кінця бульвару й перетнули площу з двома Гоголями. Один, бадьорий і моложавий, стояв на повний зріст прямо навпроти виїзду з тунелю, ніби диригуючи складними автопотоками: ці лівіше, ці по колу, ці по петлі. Інший, сумний і пригнічений, похнюпившись, сидів у фруктовому саду біля старого особняка, де він спалив свій невдалий роман. Сидів і сумував: «Ах, не все виходить в житті, що було задумано…»

— Ось яскравий приклад, — сказав Кеша. — Тисячі читачів з нетерпінням чекали другий том «Мертвих душ», а коли Гоголь палив рукопис, ніхто не чув. Ніхто не прибіг, щоб за руку схопити, хоча б з каміна вихопити напівобгорілі зошити — відновити можна було б потім. А Гоголь спалив рукопис у хвилину душевного занепаду, потім шкодував, можливо, помер від смутку. Треба, щоб люди чули чужі почуття. Мислеглухота сприяє байдужості. Хтось поруч горює безмовно, а я крокую мимо самовдоволений, занурений у дрібнички.

Тепер вони йшли провулком повз музичну школу. Вікна були відчинені на всіх поверхах через теплу погоду, на вулицю лилися швидкі гами, пронизливі викрики флейт, швидкий перебіг рояля. Юля подумала, що вона не хотіла б жити в цьому провулку. З ранку до вечора настроювання, приготування до музики, помилки, музичні чернетки.

— У мозку у нас чернетки, підготовка до усного мовлення, настроювання, — сказала вона. — Навіщо слухати дурниці — хіба мало що кому на думку спаде?

— Треба хоча б загальний тон чути, — наполягав Кеша, — чути, що люди радіють, стривожені, спокійні. У місті тривожно — я маю турбуватися з усіма.

— А я не хотіла б чути постійний гул чужих думок. Вийшло б, як біля цієї музичної школи: всі пробують, всі базікають, кожну дрібницю вголос, голова болить від шуму.

І ще один бульвар пройшли вони, ще дві площі перетнули. На одній стояв Тімірязєв, прямий і суворий, на іншій — Пушкін задумливо поглядав на «плем’я молоде, незнайоме», яке неслося мимо на своїх бензинових каретах по всьому простору, колись зайнятому Страсним монастирем.

— Ось Пушкін, — сказала Юля. — Пушкін — найбільший поет, у нього кожен рядок досконалість, ювелірний виріб. І мені немає діла, як він полірував свої рядки, замінюючи точні слова точнішими. Великий остаточний Пушкін, а попередній може бути й так собі, на посередньо. Дайте ж людям довести свої думки до блиску, не змушуйте їх оприлюднювати всі попередні кособокі заготовки.

— Але вчені вивчають чернетки Пушкіна, — наполягав Кеша. — Їх цікавить хід думки майстра, І мабуть, це й є найпотрібніше в читанні думок: зрозуміти, як думають майстри, повчитися думати у великих. Може, ви й маєте рацію: у таких, як Сіма або я, немає справжнього вміння вчити, але є ж великі педагоги. Як великий педагог веде урок, як великий вчений іде до відкриття? Слухайте, Юлю, давайте пошукаємо великих. І не заривайте ви свій талант після першої невдачі. Я пошукаю сучасних геніїв, попрошу, щоб вони дозволили зазирнути в їхній мозок, їхню розумову лабораторію. Які генії вас хвилюють? Поети. Я знайду поетів.

— Композитора я послухала б. Як у нього народжуються мелодії?

— Юля, не можна кидати цю справу! Композитор, поет, педагог… Давайте складемо список. Хто ще? Математик. У них особливе мислення — абстрактне. Художник — протилежне мислення. Інженер-конструктор. Великий адміністратор. Бойовий генерал…

— Винахідник, — підказала Юля.

— Винахідник, звичайно. Музикант-виконавець — як він відчуває звучання? Космонавта добре б: у космонавтів у голові справжні картини космосу.