Охайність розуму - Страница 3

— Це який Вікентьєв? Якого ховали позавчора?

* * *

У задушливій, непровітреній кімнатці пахло квітами й ліками. Склянки стояли на тумбочці біля ліжка й на письмовому столі, на полицях і на шафі. Всю кімнату заполонили ліки, які не допомогли людині… і пережили її. Під зім’ятим ліжком валялися шматки вати й вафельний рушник із бурими плямами крові. Здавалося, хворий недавно встав з ліжка, перейшов у сусідню кімнату. І тільки дзеркало, завішене простирадлом, нагадувало про те, що хворий пішов назавжди.

Терзаючись запізнілими докорами, Юля сиділа на стільці, схлипуючи, трималася пальцями за скроні. Тепер вона картала себе за черствість і бездушність, із соромом згадувала хор біля багаття. Може, тато помирав у той самий час, коли вона веселилася й реготала. Може, думав про неї. А вона нічого не відчувала, нічогісінько. А ще кажуть, що серце віщун, нібито сповіщає про горе за сотні кілометрів.

— Він нічого мені не передавав? — питала вона знову і знову.

Біля дверей, схрестивши руки під фартухом на животі, стояла господиня сусідньої дачі, огрядна, неохайна жінка з волохатими бородавками. Сердитим голосом, багатослівно, з подробицями розповідала вона, як тяжко помирав батько і як важко було доглядати за ним їй, багатодітній матері, відриватися від господарства й саду без надії на подяку, знаючи, що родичі до хворого байдужі, палець об палець не вдарили, копійки не заплатять…

— А мені він нічого не передавав? — допитувалася Юля, готуючись почути найгіркіші докори.

Господиня все ухилялася від відповіді, детально розповідала про свої заслуги, які, звісно ж, залишаться без подяки. Тільки після четвертого разу відповіла, зрозумівши питання по-своєму:

— Що він міг передати? Неощадливий був чоловік, усі гроші на скляні банки просаджував. Вся сусідня кімната його рукоділлям завалена: дротики й скельця. Мабуть, одна дрібничка була цінна, звелів дочці в руки передати. Мені доручив передати. Знав мою чесність.

І, знехотя випручавши руки з-під фартуха, вона простягнула Юлі пласку картонну коробку. На ній круглим дитячим почерком (мабуть, батько диктував якомусь школяреві) було написано:

«Дівчинко моя, передаю тобі мою останню роботу. Носи на здоров’я, згадуй про мене. Хотілося б допомогти тобі краще розуміти людей, щоб не було в тебе в житті фатальних непорозумінь, як у нас з мамою».

Юля відкрила коробку — кольорове сяйво вдарило в очі. Всередині лежала… діадема, пов’язка, кокошник (Юля не відразу підібрала слово), вигадливо зроблена з кольорових камінців і бісеру. «Який дорогоцінний подарунок!» — подумала Юля в першу хвилину. Потім розгледіла, що діадема зроблена з тонесеньких дротиків, мідних і сріблястих завиточків, до яких були припаяні різнокольорові кристалики й різної форми радіодеталі. Все це було підібрано зі смаком, з візерунками — своєрідне радіомереживо, електротехнічна корона. Мабуть, не один місяць батько працював вечорами, готуючи цю оригінальну прикрасу для дочки.

— На лоб одягається, — пробурчала сусідка звичайним своїм незадоволеним голосом. — А на потилиці застібки. Мені-то вона мала, на дівочу голівку робилося.

Юля приклала до чола, намацала колючі застібки ззаду, мимоволі глянула в дзеркало. Дуже йшло це кольорове сяйво її чорному волоссю.

І тут же почула за спиною бурчання:

«Дівка — вона і є дівка, ніякого поняття. Забула, що кімната небіжчика, відразу до дзеркала, запону — смик! Добре, що я їй цей пустий убір віддала, їм, дівкам, нічого, крім нарядів, не треба. А речі всі в підпіллі, в підпілля вона не загляне. Як поїде, я витягну тоді шубу і що краще».

Юля здригнулася. Так ось яка ця «самовіддана» доглядальниця. Можна уявити собі, скільки гірких хвилин завдала вмираючому батькові ця жадібна хижачка…

— А де тут підпілля? — спитала Юля.

— Немає ніякого, не знаю, — відповіла сусідка. І тут же додала чогось (дивна жінка!) глухим шепотінням: «Лаз я скринею в коридорі закрила. Не знайде вона сама».

— Покажіть, де ви закрили лаз скринею.

Юля зажадала показати скриню, відсунула, заглянула в підвал. Не речі їй були потрібні. Не хотілося поступатися цій жаднюзі.

— І що ви встигли до себе забрати? — запитала вона строго.

Якусь дивну владу отримала Юля над цією жінкою похилого віку. Та нічого не могла втримати при собі, тут же вибовкувала:

«Дурна я, чи що, меблі тягнути. Сусіди меблі знають — побачать. Книжку забрала на пред’явника. Хто доведе, що не моя книжка?»

— Ощадну книжку на пред’явника поверніть! — зажадала Юля.

— Яку книжку? — крикнула та. — Відчепіться від мене, не бачила я ніяких книжок. — І сама підказала: «Яку? Потерту, з відірваним куточком. Ой, влипла я! І всіх-то грошей там двісті карбованців».

Юлі стало гидко.

— Гаразд, — сказала вона. — Ідіть, і залиште собі ці двісті карбованців за ваші послуги. Розумію, що ви за особа. В міліцію б на вас заявити…

День Юля провела на дачі, винесла сміття відер з десять, помила підлогу. Втомилася мало не до смерті, але ночувати не залишилася. Моторошно було провести ніч самою в порожньому будинку, де так недавно був покійник. Інстинктивно моторошно, як не вмовляла себе. І Юля пішла, як тільки почало сутеніти. Взяла з собою тільки радіодіадему. Не ризикнула залишати на дачі. Ще сусідка залізе й візьме. Вкрасти не наважиться, але переховає спересердя. А Юля вирішила носити цю прикрасу частіше як пам’ять про батька.

Чомусь усі зустрічні були на рідкість говіркі сьогодні. Глянувши на неї, хлопці тут же висловлювалися про її зовнішність: «З лиця нічогенька, тільки худа. Підеш танцювати — руки об кістки подряпаєш». Дівчина, що проходила, хмикнула несхвально: «Фасон застарів. Реґлан нині не в моді». Стурбована господиня з важкими сумками, глянувши на Юлю неуважно, тут же поділилася своїми турботами: «Що ж я забула? Борошно взяла, макарони взяла, масло рослинне взяла, оселедець взяла… Пиво я забула, дурепа. Ну й добре. Хай мій п’яниця сам за пивом біжить. Я й так руки надірвала».