Охайність розуму - Страница 2

Тож Юля не була прихильною до батька, і нічого не змінило останнє їхнє побачення в Александрівському саду під стінами Кремля.

Юля відчувала себе на вершині слави тоді. Школу вона закінчила в Новокузнецьку, де жив і працював її другий вітчим; одна приїхала в Москву, зняла ліжко в якоїсь бабусі, зубрила, сидячи на бульварних лавках, склала іспити на два бали вище прохідного, була зарахована в студентки педагогічного і навіть гуртожиток отримала, домоглася, хоча іногородніх брали неохоче в цей інститут. Сама, без підтримки, без допомоги, влаштувала своє життя… і лише після цього отримала записку від батька з пропозицією зустрітися. Він, бачте, був у Сухумі у відрядженні, не знав, що Юля в Москві, тільки-но прочитав мамин лист.

Тато виглядав погано, хоч і провів усе літо в Сухумі. Постарів, щоки запали, сива щетина стирчала над скронями, як зваляне пір’я, під очима набрякли мішки. Юля навіть пожаліла б його, якби він не приніс навіщось пишний букет айстр. Вона не любила ці квіти, крикливо-яскраві, зів’ялі й непахучі. Букет був без міри великий, і няньки, які пасли карапузів, що копалися в пісочку, дивилися на Юлю несхвально: ось, мовляв, нероба, прийшла серед білого дня на побачення до грошовитого старого.

Батько почав розповідати про свою роботу. Він займався нейрофізикою, любив свою справу і на колишніх зустрічах намагався зацікавити Юлю. Зараз він сказав прямо, що розкриваються перспективи. Мабуть, у найближчому майбутньому таємниці мозкової діяльності стануть зрозумілими. Але сила-силенна роботи, він уже старіє, хотілося б залишити помічників, продовжувачів… і як приємно було б, якби одним із продовжувачів стала власна донька.

Але Юля відповіла рішуче, що вона свій фах вибрала не випадково, не куди попало подавала, аби конкурс поменше. Її цікавить не мозок, не нерви, а люди як ціле: що відчувають, думають, ростуть. Діти цікавлять її, а не клітинки їх мозку під мікроскопом.

Тоді батько заговорив про інше — про особисті Юлині зручності. Він живе на дачі один, три кімнати на одного. Чисте повітря, ліс поруч, а до метро всього сорок хвилин. Видалась вільна година — стала на лижі, від самої хвіртки лижня. У будинку Юля буде повною господинею, і разом з тим батько поруч. Не одна-однісінька, в скрутну хвилину підтримка.

Юля мовчала, прислухаючись до шепотіння няньок. Швидше б скінчилася ця томлива розмова, все одно не хоче вона до батька на дачу. І букет палив їй руки: вона поклала квіти на лавку, на самий край. Подумала навіть: «Добре б зіштовхнути в урну непомітно».

Батько тяжко зітхнув і сказав, длубаючи палицею в піску:

— Якщо не брехати самому собі, мені просто хочеться, щоб ти жила поруч. Поки молодий був, міг працювати по вісімнадцять годин на добу, робота заповнювала життя цілком. Зараз посиджу шість-вісім годин і лягаю з мігренню, лежу один на порожній дачі. Так хотілося б, щоб молоді голоси звучали поряд, хоча б за перегородкою.

«А ти заслужив? — подумала Юля жорстоко. — Коли сильним був, кинув мене на маму, а тепер тобі молоді голоси потрібні».

Вголос вона сказала інші слова, ввічливі, необразливі. Сказала, що в гуртожитку їй зручніше займатися, поруч інші готуються, проконсультують. І до інституту близько. А на дачу їхати поїздом дві години щодня в прокуреному вагоні. На зборах не затримайся, в театрі не залишися. Ледь затримаєшся — йди по темряві лісом…

— А я така боягузка, тату!

Але, чесно кажучи, не в боягузтві справа була й навіть не в образі за маму. Юля вперше в житті жила одна, вона так упивалася самостійністю. Так чудово було жити по-своєму, нікого не питаючи, тасувати години доби всупереч розуму: вночі танцювати, вранці відсипатися, ввечері зубрити. Якщо сподобалася кофточка, витратити на неї всю стипендію, два тижні харчуватися лише хлібом з гірчицею та чаєм. І в театр ходити коли заманеться, і знайомих вибирати на власний смак, не погоджуючи з батьками. Навіщо ж, вислизнувши щойно з-під крильця мами, одразу погоджуватися на опіку батька?

— А я така боягузка, тато, я навіть темної кімнати боюся.

Батько не став її умовляти. Піднявся згорбившись, важко сперся на палицю. Сказав сумно:

— Нічого не поробиш: якщо кинув на маму, не розраховуй на молоді голоси за перегородкою.

Такими словами сказав, як Юля подумала. І букет зіштовхнув в урну.

Наче думки її підслухав.

Втім, на Юлю він не образився. Раз на місяць дзвонив у гуртожиток, довідувався про здоров’я та труднощі. І гроші переказував поштою акуратно, хоча й не мусив: Юля вже досягла вісімнадцятиліття. Вона навіть хотіла відмовитися від грошей в ім’я принципів самостійності, але не вийшло. Тато підгадував дуже вдало, як раз днів за п’ять до стипендії, якраз коли студенти підтягують пояси, починають міркувати, що «обід — не гігієна, а розкіш». І друзі навідувалися до Юлі щогодини, довідувалися: чи не підкинув їй предок «тугриків»?» Просили: «Виділи троячку до стипендії, якщо не хочеш передчасної кончини…»

Цілий рік тато грав роль доброї феї й цілий рік подібно до феї не з’являвся на очі. Юля чекала записки, почала навіть подумувати, що з ввічливості хоч раз треба відвідати його на дачі. Але взимку відкладала поїздку до тепла, а потім ішла сесія, потім треба було з’їздити в Новокузнецьк, тут же «набігла» туристична путівка. І ось: «…приїжджай попрощатися. Поспішай. Можеш спізнитися!»

Уже в поїзді, почувши в перестуку коліс «поспішай, поспішай», Юля заквапилася душевно. Їй стало соромно, що вона така здорова, так весело проводила час біля багаття, коли тато почував себе погано, надсилав відчайдушну телеграму. І совість почала їй твердити, що вона винна теж: заради безладної вольності своєї залишила на самоті хворого батька, ніхто за ним не доглядає, ніхто не допомагає. Може, він і одужав би давно, якби дочка була поруч. І Юля не могла всидіти на своїй полиці, все стояла біля вікна, виглядала кілометрові стовпи: скільки залишилося там до Москви? У провідниці випитувала, чи не запізнюється поїзд. У Москві навіть не заїхала в гуртожиток, залишила речі в камері схову, з вокзалу побігла на інший вокзал. Охоплена тривогою, в електричці в тамбурі простояла всю дорогу; від станції через перелісок бігла бігцем, обганяючи перехожих; розпитувала, де тут дача Вікентьєва, поки якийсь хлопчина з кошиком грибів, прикритих для свіжості кленовим листям, не перепитав її: