Охайність розуму - Страница 10

Ти хотів прояснювати і згладжувати, залагоджувати сварки, вносити спокій. Але твій прояснювач викриває, доводить, це апарат-прокурор. Він розвінчує, оголює, показує голі душі, непривабливі у своїй наготі, голу істину. Годі, чи істина це? Що є істина про будинок: фасад із різьбленими наличниками чи курники на задвірках? Що є істина про художника: віддруковане видання чи чорнові, перші замальовки? Гоголь кожну сторінку переписував вісім разів, Толстой — тринадцять разів. «Зводиш єдиного слова заради тисячі тонн словесної руди», — сказав Маяковський. А думки — руда словесної руди, чернетка чернетки. Слово — остаточний виріб, порожня порода залишається в черепі. Чи так потрібна ця порожня порода людям, навіщо її оприлюднювати? Хіба порожня порода — це істина про сталь? Це не істина, тату, не роз’яснення, навіть не викриття, це огуда. Прилад-огудник винайшов ти, тату.

Тож чи варто зберігати його на землі, цей прилад-огудник, нещадний і в поганих руках небезпечний? Колодязь поруч, покласти руку на зруб, розтулити пальці… Сплеск — і кінець побоюванням. Шкода твоїх праць, тату, але ж ти помилився, двадцять років помилявся.

А я не помиляюся зараз, не помилюся, розтуливши пальці?..»

Та ніч пройшла, настав духмяний ранок, густо просочений ароматами смоли, хвої, квітів і сирого ґрунту, переповнений оглушливим щебетом, життєрадісним гомоном метушливих пташок, ошатний строкатий ранок з округлими тінями листя на доріжках, косими променями, що пронизують крони, і на сцені з’явилася ще одна дійова особа: Кеша, 26 років, виглядає молодше свого віку.

Худорлявий, веснянкуватий, з тонкою шиєю, коротко стрижений, майже під машинку, він справді виглядав хлопчаком. І розмовляв він якось по-хлоп’ячому жваво, з незвичною невимушеністю. Потім з’ясовувалося, що це не невимушеність. Дуже зайнятий, захоплений, Кеша нехтував умовностями, не думав, як він виглядає з боку, як прийнято виглядати.

— Кеша, — відрекомендувався він по-хлоп’ячому.

Юля здивувалася: що за безцеремонність? Вона ж не знала, що гостю не подобається його доросле ім’я Інокентій.

— Дача Вікентьєва ця? — спитав він. — Втім, я виявив неспостережливість. Ви, звісно, рідна дочка. Дуже схожі, як вилита. Навіть дивно бачити риси Вікентія Гавриловича в дівчині. Я з того інституту, де Вікентій Гаврилович працював останні роки. Ми дуже цікавимося, чи не залишилися матеріали…

— Ні, — відрізала Юля, — не залишилися.

Безброве обличчя відвідувача виразило надзвичайний подив.

— Нам відомо, — сказав він, помовчавши, — що останнім часом Вікентій Гаврилович працював над хвилюючою проблемою. Він був на шляху — не стану приховувати від вас — до дешифрування розумових процесів, до читання думок, кажучи простіше. Ви розумієте, як це важливо й потрібно…

— Не розумію!

Здивовані очі розкрилися ще ширше.

— Не розумію, — повторила Юля. — Ну що ви вп’ялися? Так, не розумію, що потрібно і важливо читати чужі думки. Хіба мало в кого що копошиться під черепом. Підглядати й підслуховувати негарно — так мене вчили в дитинстві. Ось мій будинок, різьблені наличники — милуйтеся, а курники на задвірках вас не стосуються. І в кімнати я не кличу — я ще не прибирала з ранку. І не хочу пускати в голову — там неприбрані думки. Для вас, стороннього, існують слова, вмиті, причесані, пристойно одягнені. А думки мої залиште в спокої — це моя власність.

Гість не був підготовлений до такої атаки.

— Але для науки дуже важливо в усіх подробицях зрозуміти мислення. Тут корисні будь-які відомості…

— Це вже не відомості, а плітки, — перервала Юля. — А хто пхає носа в чужі двері, може залишитися без носа. Хто підслуховує, може почути всілякі капості, і про себе також… — І додала, боячись, що видає себе запальністю: — Втім, батько нічого мені не говорив про матеріали.

Вся ця розмова йшла на ґанку. Юля стояла на помості, спершись на перила, гість — на нижній сходинці. В кімнати його не запрошували, натякали, що треба піти… Але, мабуть, і Кеша звернув увагу на підозрілу запальність. Він переступав з ноги на ногу, зволікав…

— Ми були впевнені, що у Вікентія Гавриловича є практичні досягнення. Незадовго до… кончини він демонстрував нам такі разючі досліди…

— Тато просто вмів відгадувати думки. У нього дар був такий, талант, особлива спостережливість, як у Шерлока Холмса.

— А ви не успадкували цей талант?

— Тільки частково. Ось зараз, наприклад, я читаю у вашій голові, що ви мені не вірите, придумуєте, що б іще запитати. Вірно ж? А в мене нічого немає, ніяких пристосувань… — Ненароком Юля провела рукою по лобі. — І якби ви самі мали такий же дар, ви б зрозуміли, що мені ніколи, у мене прибирання, справ по горло…

Тут уже не можна було не попрощатися.

Гість попрощався, взявши ні до чого не зобов’язуючу обіцянку пошукати записи покійного батька.

Дійшов до хвіртки, потоптався, потоптався там і чомусь повернувся знову.

— Я все думаю про ваші слова, — сказав він, — щодо задвірок, курників, чернеток та іншого. Можливо, ви маєте рацію, у відносинах між дорослими не потрібні чернетки, можна спілкуватися набіло обдуманими словами. Але ось діти — вони ще не вміють висловлювати свої думки. Їх важко розуміти лікарям і вчителям теж. Я маю одну знайому вчительку, вона ніяк не може навчити дітей думати. Вони її не розуміють, вона їх не розуміє. Може, ви погодилися б проявити свій талант успадкований, допомогти моїй знайомій розібратися в головах учнів.

І Юля сказала:

— Так!

Чому вона так легко погодилася? Може, тому що сама вона вчилася в педагогічному, її цікавили дитячі голови. Тому, може, що птахи щебетали так життєрадісно, в такий ранок світ не видавався безнадійно сумним. І Юлі самій не хотілося перекреслити двадцятирічні мрії батька, хотілося поважати і пишатися ним, а не вважати наївним прожектером. Але тільки нехай їй доведуть, що батько не помилявся, і доведуть переконливо!